29

января

Олександр Піпа: «Це був не я»

Євгенія Чуприна розмовляє з Олександром Піпой

Євгенія Чуприна: Поганенький виднограй: Франція. Чотири розперезані хлопці, сидячи на пластикових стільцях, виконують явно щось з AC/DC і співають «Галю, приходь!». Інструменти демократичні – баян, бубен… Вухате створіння з цигаркою в роззявленому роті стукає по лункій валізі порожньою торпедою, підхоплюється на ноги, колотить вже в екстазі, потому, здається, стрибає у камеру. Внизу коменти: «Неперевершено! Ударник – бог!» Їм відповідають: «Це не ударник, а басист» - «Все рівно бог!».

Інший виднограй, не кращий за якістю. Хрещатик, ЦУМ, мляво пересуваються перехожі. Сидять Скрипка – з гітарою, Здоренко – з сопілкою, Піпа – з баяном (на якому він не вміє грати), бандитського вигляду піонер, стиляга з сірниками і журналіст з мікрофоном. Співають серед білого дня «Колискову». Коменти: «Соло на баяні неперевершене. Піпа – бог!».

Доводилося мені зустрічати згадування про божественний статус Піпи і під його вокальними виступами і під його акторськими ескападами. Ну, а що він добрий басист, це аксіома, хоча я би посперечалася. Бо як на мене, добрий басист – непомітний, а не такий, що усіх затьмарює. Кажу це як вокалістка.  Я б не хотіла в наш гурт такого басиста, щоби всі на нього дивилися, а на мене – ніхто.  Він знявся в нашому кліпі у вигляді портрета, який оживає лише на мить й вигукує: «Насцикали!», а люде про це тільки й говорять.

Але якщо так сталося, що Піпа – бог,  і він доступний, дивно було не взяти в нього інтерв’ю.  Одразу скажу, що маестро веде розмову у кволій манері, мішаючи мовчанку з перлами, і поверхневий підхід нічого тут не дасть.  Треба розмовляти довго, нудно, порціонно. Що я й зробила.

Частина 1 

 

ЄЧ: Цікаво, що ти був за дитина. Коли ти виник перед публікою, то справляв враження людини не радянської, яка формувалася у зовсім інших умовах. Розкажи, як ти дійшов до того, щоби ходити у таких чудернацьких штанях, що твої колеги мусили постійно відповідати на запитання «Чого у вас Піпа так виглядає»?

ОП: Там діяло дуже багато факторів. По-перше, місце народження. Академмістечко. Досить спеціальний був район. Тоді там була підвищена концентрація науковців. Тобто середовище більше цікавилося математикою, фізикою, чи вже, може, образотворчім мистецтвом. У мене самого немає університетської освіти, тому я не звучатиму снобом, кажучи, що Академмістечко було районом людей з університетською освітою та їхніх дітей. Другий фактор, мій батько – з села у Черкаської області, і я часто туди їздив. І там чимало чого набрався.

Насправді Академмістечко стало розсадником київських рок-груп. Це не я перший підмітив, що багато київських груп повилазило саме звідси.

ЄЧ: Може, на твою манеру вдягатися вплинув сценічний образ Валерія Леонтьєва?

ОП: Я пильно стежив за Леонтьєвим у 80-ті, але мій одяг з цим не пов’язаний, я брав приклад з водіїв 23-го автобуса.

ЄЧ: Коли я написала про тебе конспирологічний висер, ти його поширив, і в коменти прийшов твій друг дитинства, котрий сказав, що ти начебто будував підводний човен. Що то за історія?

ОП: Підводний човен – це був не я, а інший однокласник, він переплутав.

ЄЧ: Він будував, а ви брали участь у цьому?

ОП: Ні, він будував, а ми стьобали.

ЄЧ: А ти взагалі був хуліганом?

ОП: Ну, як. Курив у перервах за теплицями. У мене був правильний баланс між хуліганством і тягою до точних наук, до мистецтва.

ЄЧ: Ти багато разів казав, що тебе вигнали з музичної школи у дитинстві. Як ти туди потрапив і на кого хотів навчитися?

ОП:  Що вигнали, я казав для красного слівця. А як потрапив – ясна річ, це підстроїли мої батьки, але зробили так, що я досі вважаю, що я це зробив сам. Вхід до музичної школи знаходився метрах у ста від під’їзду, де я жив, і я досі пам’ятаю, що сам вийшов з під’їзду, сам пішов до музичної школи, сам спитав, як можна до них записатися. Напевно, мене так батьки розвели, вже до того все спитали, а потім мене підштовхнули.

ЄЧ: А на кого вчився?

ОП: Грати на скрипці. Все починалося прекрасно, але потім я зненавидів цей інструмент. Коли зрозумів сам принцип, як працює скрипка – що там паличкою, на яку натягнене кінське волосся, намащене каніфоллю,  треба возюкати по натягнутій проволоці,  - мені не вдалося добитися чарівних звуків. І навіть зараз, слухаючи всяких там віртуозів, майстрів, я впізнаю цей огидний скрип. Також з’ясувалося, що в мене більш розвинена та півкуля, яка відповідає за сольфеджіо, як більш-менш точну науку – це ліва чи права?

ЄЧ: Ти говориш про ліву, але я маю власну думку з цього приводу.

ОП: Отже сольфеджіо – як точна наука - мені давалося, бо там є логіка, а от власне гра на скрипці, фортепіано і спів мені не давалися взагалі. Так я чотири роки промучився, і за безнадійністю довелося припинити.

ЄЧ: А як вийшло, що ти почав грати на бас-гітарі?

ОП: Це паралельна історія. В селі у сусідів було весілля, і там грав ансамбль. Мені було років шість. Я все весілля простояв біля барабанщика і втикав на нього.  Напевно, саме тоді я захотів стати рок-музикантом, мене це дуже захопило: електрогітари, барабани. Це був десь 1972 рік… І все, що пов’язане з електрогітарами і барабанами, мене відтоді почало дуже сильно цікавити. А в школі у нас був такий просунутий вчитель співів – Онопрієнко Микола Родіонович. Він на власному ентузіазмі по якихось шефських науково-дослідних інститутах збирав підсилювачі, хто що дасть, і зробив у шкільному туалеті кімнату для репетицій шкільного ансамблю. Коли я вчився у середніх класах, в нас вже були кумири-старшокласники. Вони грали в групі, десь на вечірках, і саме в їхньому виконанні я вперше почув пісні, наприклад, групи «Slade». І коли я вже був у восьмому класі, теж збиралася група, але я туди не потрапив. Але все рівно приходив на репетиції, дивився, як воно все виглядає, особливо дивився на басиста, і так уважно спостерігав, що коли врешті-решт басист почав прогулювати репетиції, то керівник запропонував мені спробувати. Я взяв і цілу пісню зіграв. Мабуть, дуже хотів. І так залишився у групі.

ЄЧ: Тобі купили басуху?

ОП: Інструменти були шкільні. А потім виник Юра Здоренко, який тоді вже грав у групі «SOS», це були місцеві герої Академмістечка. На відміну від нашої шкільної групи, що грала кавери, вони грали справжню важку музику.  Їхнього басиста забрали в армію, і Юра пішов до нашого шкільного ансамбля шукати нового. Так ми познайомилися і почали грати разом. Це було у році десь 1981. Тоді повстала необхідність придбати бас-гітару, і за двадцять рублів була придбана «Тоніка», радянська. До речі, це та сама бас-гітара, на якій я почав грати у «ВВ». І коли я почав грати у «ВВ», я їй відпиляв зайве, та пофарбував пензликом.

ЄЧ: З Юрою зрозуміло, а твої дивні стосунки з котами коли почалися? В дитинстві мав якихось тваринок?

ОП: Ні, вони почалися років у двадцять. Наприклад, один з котів прийшов до мене на 16-й поверх. Якось увечорі я відкрив двері, а на порозі сиділо кошеня… не зовсім кошеня, а досить дорослий кіт. Я відкрив двері, він зайшов і лишився. Жив у мене кілька місяців, а потім так само діловито пішов. А потім з’ясувалося, що він переселився до інших людей в інший будинок.

ЄЧ: Прямо скажу, наявність чотирьох котів робить тебе схожим на стару діву.

ОП: То все журналісти перебільшують, ніяких таких особливих почуттів до котів я не маю. Я – людина, з якої можна вірьовки вити, коти цим користуються і в мене сквотують.

ЄЧ: Людина теж може з тобою так себе поводити, і з тим самим успіхом?

ОП: Так, коти це просто ілюструють. 

ЄЧ: Цікаво, що серед людей ти найкраще знаходиш порозуміння з іноземцями. Але ж ти особливо не вивчав іноземні мови, поки не виріс і не почав гастролювати?

ОП: Формально – вивчав. Шість років у школі і ще п’ять років у КПІ. Але так і не вивчив. Спочатку ми поїхали до Польщі, і я намагався балакати там англійською. І зрозумів, що я взагалі нічого не пам’ятаю. Довелося купляти підручники, і мене так поперло – а ти знаєш, як буває, коли у тебе щось починає виходити, і тебе це захоплює… потім почав писати тексти пісень…

ЄЧ: Як Дейв, твій барабанщик, ставиться до того, що ти паплюжиш його рідну мову?

ОП: Це, до речі лінгвістичний парадкос, коли є рок-група з людським складом — це нормально казати “ваш гітарист”, “наш вокаліст”, а от коли група — дует, то як треба казати, “твій барабанщик”, чи “ваш барабанщик”, “наш басист”, чи “мій басист”? Гигикали ми з Дейвом на цю тему, гигикали, і так ні до чого не прийшли. А що до мови, я підозрюю, що з моєю вимовою, він і досі думає, що я все українською співаю.

ЄЧ: А що французи? Вони, здається, не люблять, коли їхню мову паплюжать. А ти же ж і французькою оперуєш.

ОП: Дивлячись, хто. Якщо хтось балакає з англійським акцентом, вони це дуже люблять! А от щодо слов’янського акценту – вони навіть не можуть приховати огиди. 

ЄЧ: Схоже, тобі подобаються француженки, ними була більшість твоїх жінок. Ти хоч з ними розписувався?

ОП: З першою – так. Вона запропонувала розписатися, щоби можна було отримати документи. Це було справжнє весілля, я набухався ще зранку, допомагав своякові готувати сім різновидів пуншу.

ЄЧ: П’яний угар по-французьки, як це виглядало?

ОП: Оскільки найп’яніший був я, не можу достовірно розказати, що там відбувалося. Це було родинне весілля – в селі, з батьками. Ну, там, тесть традиційно співав оперні арії…

ЄЧ: У французів такі традиції???

ОП: В цій сім’ї – такі традиції. Коли вони вечеряли, він після десерту співав напідпитку арію тореадора.

ЄЧ: Тоді-то ти й полюбив оперу?

ОП: Я копався у його вінілах і робив збірнички на касетах. Але моя любов до опери – це паралельна історія. Вона почалася, звісно, з приколу. Мене опера чим приваблює – що там не тільки співають, але ще й смішно балакають і, головне, сміються. Це для мене головне в опері. А всі ці довгі увертюри… ні, є класні, є. Але не всі. От хорові моменти мене взагалі не приваблюють. Це перше, а друге, що до нас дійшли не всі опери, а найкращі. Це як з музикою 60-х. Там гівна було не менше, ніж зараз, але зараз нам здається, що це була золота доба. Чому? Тому що гівно до нас не допливло. Так і з оперою. До нас дійшли шедеври, перевірені роками, десятиріччями, сторіччями.

ЄЧ: В дитинстві тебе хіба не водили на опери?

ОП: Класом, примусово. Мені не зайшло. А зайшло, коли у новорічному «Голубому вогнику» якийсь клоун зробив пародію на куплети Мефістофеля. Мені було років сім, і вони стали для мене хітом. І досі є. Таким чином клоун відкрив для мене справжні куплети Мефістофеля, які й пародіювати не треба, вони і так панківські й драйвові.

ЄЧ: Тобто клоун тобі приніс високу культуру! А от ти кажеш, що нічого не читаєш, та, по всьому, ти добре знаєш українську поезію. Скрипка тебе спалив.

ОП: Нас у школі примушували читати, ясна річ. Та таке враження, що шкільна програма була так дияволично побудована, щоби підсвідомо прищеплювати з певного віку відразу до української мови та літератури.

ЄЧ: Ой, щось не прищепила.

ОП: Бо тут мені допомогло українське село. В шкільну програму багато вибрали сірого та чорнушного. Собаки виють, діти плачуть, баби голосять…

ЄЧ: В російській літературі – так само, «Муму», наприклад. Що може бути гірше за «Муму»?! Мені здається, українська класика навіть веселіша, ніж російська. То період був такий.

ОП:  Так, період був, але зараз, замість того, щоби робити акцент на «Енеїді» Котляревського, Остапі Вишні, і через це – просувати серйозне, вони навпаки пропонують якогось чорнушного Архипа Тесленка. Коли людині 14 років, їй хочеться хі-хі-ха-ха-побухати-дівчата…

ЄЧ: В 14 – не хочеться! Людині в 14 років хочеться вбитися. Я пам’ятаю, мене у школі, людину тоді абсолютно російськомовну, вразили Леся Українка, Франко і «Прапороносці». Бо гарно же ж. Я все це прочитала і почала вчити українську.

ОП: Мене в школі взагалі нічого не вразило!

ЄЧ: А ти там бував взагалі? Вчився нормально?

ОП: Я був талановитий, мені багато давалося так, що я міг не робити домашніх завдань. Тобто я не можу сказати, що вчився.

ЄЧ: Та розумію, сама така була. Але ж які були оцінки?

ОП: В атестаті – самі п’ятірки, крім української мови та літератури. Там були четвірки.

ЄЧ: Тобто ти був талановитий, і які предмети тобі особливо давалися?

ОП: Фізика, математика. Я ж кажу, ліва півкуля. Ну і батьки, батьки.

ЄЧ: Про свою ліву півкулю не втирай мені.

ОП: ну, тобто, не гуманітарні.

ЄЧ: А так ти справляєш враження гуманітарія.

ОП: Це ти теж потрапила у пастку, що я вміло розставив навколо своєї біографії.

ЄЧ: Я потрапила у пастку лженауки соціоніки. Ти явно Достоєвський, а Достоєвські – гуманітарії. А ти не просто собі Достоєвський, а ще й гурт назвав «Воплі Відоплясова». Притому я бачу, що ти пишеш непересічні тексти, замість того, щоби займатися тим, на що вчився у КПІ. Ото й сприймаю як гуманітарія, котрому це западло, і він хоче справити враження, що він технар, користуючись своєю освітою.

ОП: Нє, ну в мене насправді технічний склад характеру, і це дуже заважає розкриватися сповна саме з гуманітарної сторони. Наприклад, коли беру в руки бас-гітару, починаю щось фантазувати, а технічна сторона – опа! – і починає підсовувати всі відомі штампи.

ЄЧ: Правильно, а як же ж?

ОП: А справжній гуманітарій з абсолютно чистим мозком бере гітару і зовсім не думає, що правильно, а що не правильно.

ЄЧ: Це не гуманітарій, а олігофрен так робить.

ОП: У мене найкращі пробліски були в напівсонному стані, коли технар засинав, або ще не просинався, і тоді гуманітарій відпускав собак…

ЄЧ: Якби ти зовсім не був технар, у тебе не було би цих педалей, цього піаніна для ніг вагою в 20 кг.

ОП: Так, іноді це допомагає. Але іноді заважає. Коли йдеться про реалізацію, він доречний, але часто думаєш, як би того технаря приспати.

ЄЧ: Іноді його варто і розбурхати. Он як Сальєрі писав: «Звуки умертвив, музыку я разъял, как труп. Поверил я алгеброй гармонию. Тогда уже дерзнул, в науке искушенный, придаться неге творческой мечты»

ОП: Я не аналізував.

ЄЧ: Ага! То ти – не аналітик!

ОП: Коли як.

 

Далі буде...

Євгенія Чуприна

напишикомментарий