05

февраля

Олександр Піпа: «Це був не я» (частина 2)

Євгенія Чуприна розмовляє з Олександром Піпою

Євгенія Чуприна: Щоб ви собі уявляли атмосферу, скажу, що ми з маестро сидімо в культовому закладі «Ярославна», де пиріжки такі свіжі, як ми з вами вже не будемо ніколи. До того ж, тут наливають каву.  Людей багато, вони гомонять, заглушаючи кавовий автомат. Звісно, я нервуюсь, чи буде хоч щось чутно на диктофоні, бо Піпа свої пиріжки вже з’їв, але говорить так, ніби вони в нього все ще в роті.

Чим більше ми розмовляємо, тим все більше і більше Сашко нагадує мені Корбана Даласа – і сковородинством, і любов’ю до котів, і схильністю до єбанутих іноземок, але головне – своєю манерою давати інтерв’ю. Комусь з інших журналістів він зізнався, що для нього ідеальне інтерв’ю – це коли можна просто кивати. Тут просто кивати не виходить, бо в мене янгольський характер, але боротьба з піпіним мінімалізмом віднімає в мене всі сили.

ЄЧ: Привіт від правої півкулі. До речі, ти схильний, здається, до всіх образотворчих мистецтв, як генії Відродження?

ОП: Я вчився у музичній школі з восьмирічного віку, а мій товариш – з семирічного, і ми там товаришували, разом прогулювали заняття. Хоча я прогулював, а він таки вчився. У нас був дуже крутий викладач, учень самого Богодара Которовича, але все рівно ми його не любили і малювали на нього не те що карикатури, а цілі комікси.

ЄЧ: Що ж там були за сюжети?

ОП: Мультяшний трешняк.

ЄЧ: Там були якісь непристойності?

ОП: А як же!

ЄЧ: Ненормативна лексика?

ОП: Непристойності рівня восьмирічної дитини.

ЄЧ: Напевно, й цього вистачало для скандалу.

ОП: Скандал у мене був, коли я з дроту виліпив алюмінієву дулю.

ЄЧ: Так схожа була на справжню?

ОП: Один в один. Але ж я не думав, що дуля – це щось непристойне. А хулі. Нікулін-он все життя з екрану дулі показував і отримав народного артиста. 

ЄЧ: Слухай, а ти ж же і серйозно  малював. Писав маслом. Це ж треба було принаймні купити масло.

ОП: Мені було простіше, бо мій батько писав маслом. Та й зараз – іноді. Тож я переводив його фарби.

ЄЧ: Отже у тебе батько – фізик, який ще й пише маслом…  Прямо сімейка Адамсів! А що саме він малював?

ОП: Природу.  Тоді, в совку, ніяких фестивалів не було. Розваги були – подорожі. Квитки на потяг тоді були дешевші, і тому подорожі були значно доступніші. Ми з батьками багато мандрували – горами, містами, батько ще був на Памірі, в Карелію на лижах їздив. Це й малював.

ЄЧ: А чого ж тебе не підбурили йти на живопис?

ОП:  Бо я і так прекрасно малював!

ЄЧ: Чого ж ти зараз цим не займаєшся?

ОП: Мабуть, тому виною поява графічних редакторів.

ЄЧ: Як же ти познайомився з графічними редакторами? Це, напевно, для тебе був прорив?

ОП: Та ні. Коли всі робили фотожаби, я чогось тоді цим не цікавився. А потім я вліз в цей редактор, коли це мені було треба для своєї музичної програми. Вліз - і так і не виліз.

ЄЧ: І тоді тобі сподобалось?

ОП: Жити я без нього зміг би.

ЄЧ: Взагалі-то ти людина, яка любить нові технології?

ОП: Так, я жертва нових технологій. Інтернет, комп’ютерні ігри – на все це я підсідаю. Наприклад, ВВ, років ще 15 тому дуже багато гастролювали, їздили у тому числі й поїздами. А там ліхтарик якщо й працює над полицею, то провідниця все рівно його вимкне. Якщо безсоння мучить, а в мене тоді це бувало часто,  - поїзди, тверезий…

ЄЧ: Чого це ти був тверезий у поїздах?!

ОП: Я тоді зав’язав. Так от, з появою надолонників я одразу почав їх юзати, накачав собі книжок.  Щоб можна було читати у будь-якій темряві в будь-якому поїзді. І з тих пір я паперові книжки не сприймаю, хіба що для краси на полиці, як фотошпалери…

ЄЧ: Ну прямо…

ОП: … хоча з комп’ютера я теж читати не люблю.  Тільки з такого девайса, щоб його можна було тримати у руці.

ЄЧ: А перейти на кіно не пробував?

ОП: Ні! Екранізації улюблених книжок мені здебільшого не подобаються. І аудіокнижки теж не дуже… Ну, в дитинстві я любив казочки на вінілах. Найулюбленіша – «Аленький цветочек», у найстрашніших її місцях я ховався у шафу. І звісно, «Старик Хоттабьіч».

ЄЧ: А що ж «Алиса в Стране Чудес»?

ОП: Вона була вже така затеатралізована, з Висоцьким…

ЄЧ: Правда ж, херня, а не пісні?

ОП: Та правда… Я, власне, «Алису» на той момент вже прочитав, і екранізація мені ця, і вініли взагалі не зайшли. А от що прекрасно заходило, навіть потім – це журнал «Колобок». Дуже трешняково! Взагалі це цілий пласт.

ЄЧ: Російські гівнопанки чогось дуже люблять «Незнайку». А як ти до «Незнайки» ставишся? Це ж, в принципі, українська література.

ОП: Абсолютно українська! Носов їхав у Київ з редактором журналу «Барвінок», розповів йому ідею твору, той захопився, і все це потім друкувалося в журналі «Барвінок». Місто, де жили ці чоловічки, було змальоване з Ірпеня.  

ЄЧ: А от щодо маленьких чоловічків. Андрій Єрмоленко… до речі, правда, що ти давав йому підсрачника в дитинстві?

ОП: Давав підсрачники — це така поетична алегорія, якою я користуюся, коли згадую про когось, хто вчився у молодших класах у той час, коли я вже був старшокласником.

ЄЧ: Так от же ж, Андрій нещодавно писав на фейсбуці, що ти в школі ходив з вертепом і наколядував цілу коробку цукерок. Було таке?

ОП:  Можливо, було. Колядувати ходили. Але це абсолютно не називалося вертепом, не мало ніякого стосунку до релігійних свят. Всі знали, що є такі дні в році, коли можна абсолютно легітимно подзвонити в двері завучу і засипати йому все пшоном та рисом, і ще й щось за це отримати. Були такі вчителі, що й наливали.

ЄЧ: Завуч – то мама Єромоленка?

ОП:  Так, вона була вчителькою хімії в нашій школі, а потім стала завучем.

ЄЧ: Ага, то ви прийшли до мами Андрія, ти так добре колядував, що вона віддала тобі цукерки, на які, напевно, він претендував сам, і він запам’ятав це. А ти – ні. Потім пішли чутки про підсрачник…

ОП: Ми дуже погано колядували, це все було дуже формально, і в основному, це був привід, щоби насмітити в хаті вчителя чи завуча.

ЄЧ: А вдягалися?

ОП: Не вдягалися.

ЄЧ: А співали? І ти співав?

ОП: Та не пам’ятаю я! Це був період, коли ми уже бухали, особливо, на новорічні свята. Є, звичайно, люди, в яких найкращі спогади – це старші класи чи студентські роки, а в мене потім було стільки всяких спогадів, що це автоматом підчистилося.

ЄЧ: А театр у вашій школі не був взагалі розвинений?

ОП: Та був якийсь КВН, рудиментарний… Але КВН я не любив, хоча саме там ми підхопили Олега Скрипку. Мабуть, через те, що оригінального, котрий заборонили, КВНу 60-х я не застав, а той, що потім з’явився, був весь комсомольський. Навіть хеві-метал у 80-х комсомольці спаскудили. І навіть хеві-метал вони мене змусили зненавидіти, що й казати про КВН, чи там, 95-квартал, котрого я й досі не чув і не знаю, що воно таке. 

ЄЧ: Якби ти був поетом і їздив міжміськими маршрутками, то ти би знав!

ОП: Я у маршрутках багато щодо чого втратив цнотливість. Наприклад, коли всі дрочили на «Брат-2», я його не дивився. А коли їхав на «Таврійські ігри»  в ікарусі, у мене прямо перед носом опинився екран, з якого мене цим «Братом» впритул розстріляли. Таке западло було! А незадовго до того я був на пляжі і милувався дівчатами, які сиділи поруч і на магнітофоні гучно слухали «АукцЬІон».  Я думав: о, які дівчата – гарні, з розвинутим смаком, а це, виявляється, були якісь лярви, що слухали саундтрек до «Брата-2».

ЄЧ: Якщо ти так не любиш КВН, то як же вийшло, що ви з Юрком прийшли на той КВН, де був Скрипка?

ОП: Нам порадили. Ми з Юрою вимушені були взяти у групу клавишника, бо той мав вихід на репетиційну базу. А хлопець виявився дуже креативним. І він звернув увагу на Олега не тому, що він грав на баяні, а тому, що гарно співав. Ми всі намагалися співати рок, та ніхто не вмів. А Олег дійсно співав блюз дуже фірмово, як ніхто тоді в СРСР. Потім ми подивилися, що він на баяні грає «Deep Purple».  Тоді ми розпрощалися з клавишником…

ЄЧ: Отак брутально ним скористалися?

ОП: Та да…

ЄЧ: А ти от скаржився, що тобою маніпулюють коти. Як вони це роблять? 

ОП: Загальновідома річ, що коти дуже погано піддаються дресируванню. Бо коти самі – прекрасні дресирувальники. Від природи – ідеальні маніпулятори.   В мене була ідея фантастичного роману, де коти і люди поступово помінялися місцями. Одні – божества, а інші – хатні тварини.

ЄЧ: Тобто людина ходить, вся така красива, а коти їй миють туалет? Нічого святого!

ОП:  Так мало бути спочатку.  Але така біохімія мозку,  що мімішність котів викликає приплив допаміну. Людина звикає до цього допаміну і, відповідно, мозок починає його менше виробляти. Допаміновий баланс пошкоджується, і людина втрачає концентрацію, і поступово деградує, як отой наркоман. Люди деградують і з богів стають хатніми тваринами. Притому коти пристосовуються. На вулиці, наприклад,  важко зустріти кота, який видавав би звуки, схожі на плач немовляти. Але якщо він живе у дівчини, то десь тиждень намацує різні звуки і бачить, що плач немовляти – то найкращий звук для маніпулювання хазяйкою.

ЄЧ: Коти – високоінтелектуальні створіння, бо полюють на миш.  Він кілька годин сидить розслаблений, слухає, як ходять миші, але миттєво концентрується, коли миша наближається   до виходу з нори, і стрибає. Дуже схоже на поета. 

ОП:  Така занадто поетична інтерпретація.

ЄЧ: Але кіт не може довго перебувати у концентрованому стані. На нього валиться занадто багато вражень. У нього вібріси, волоски у вухах, і це все дає йому додаткову сенсорну інформацію. Він так втомлюється від неї, що засинає і майже весь час спить.

ОП: Вісімнадцять годин на добу!

ЄЧ: Думала, двадцять.

ОП: Виглядає так, що двадцять. Але за ті чотири години він стільки шкоди встигає зробити!

ЄЧ: Тобто у тебе і люди можуть викликати такі самі мімішні відчуття, і можуть так пролізти в твоє життя, у твій побут, як коти? 

ОП: Така природа любові. Бо люди, коли закохуються, вони тупішають. За тим самим принципом.

ЄЧ: Ага, ти казав, що котів не любиш, а вони тобою маніпулюють, а тепер з’ясувалося, що вони це роблять через любов!

ОП: Я їх поважаю. А вони мене не поважають. Коти взагалі людей не поважають, на відміну від, скажімо, собак.

ЄЧ: Собаки дуже різні. Є шляхетні, а є – які вибігають з будівельних майданчиків і обгавкують.

ОП: В собак все залежить від виховання. Ті, що вибігають з майданчиків – вони діти кам’яних джунглів.

ЄЧ: До речі, доволі багато наших рок-бардів були колись будівельниками. Як у тебе склалися стосунки з рок-бардами?

ОП: А що таке рок-барди, це не те, що зараз гімнярями називають?

ЄЧ: О, саме про них і питаю!

ОП: Як тобі сказати… от що зробило ВВ популярним гуртом буквально з першого концерту, і що нас усіх об’єднувало - те, що нікому з нас ніяк не зайшов руській рок. Доля милувала! Звісно, в школі слухали «Машину времени», але от щоб жити цим, збирати на бобинах… Це таке убоге гівно, і навіть нічим більшим бути не намагалося. А ті, хто варилися у стихії руського року, були всі однакові і навіть копіювали цю всю жопорукість. У ВВ були кумири німці, американці… і саме тому у нас була така група фірмова!

ЄЧ: Російський рок теж рівнявся, і навіть здирав композиції, але…

ОП: Виходило погано, це по-перше, а по-друге, мені так здається, що на Заході рок-музика має на кілька десятків років довшу історію, вже якісь традиції, школи, а в Радянському Союзі не вміли це робити, не мали необхідної технічної бази. Не було батькового «Маршала» на горищі, який дитина могла би взяти і навчитися.  Але руськіє же не можуть без пафосу. Вони одразу підвели ідеологічну базу, мовляв ми граємо свій рок, “ех, да йоб твою мать, три аккорда, єта наш рускій путь”.

ЄЧ: Наші патріоти теж хороші в цьому плані.

ОП: Я взагалі вважаю, що свідомо обмежувати себе якоюсь одною з хз ким у хз яких обставинах вигаданою ідеєю — це приниження людського інтелекту. Є привабливі сторони і в лівих ідеях, і в правих , але нащо обмежувати себе? Коли країна веде оборонну війну, всі, звісно, правішають. Більше патріотизму… А коли нема ніякої внутрішньої загрози, а навпаки все добре, починає тягнути на усяку каку, скажімо, таку як комунізм. От парадокс — молодь тяжіє до свободи, нігілізму та бунтарства, відповідно кидається до крайніх лівих чи правих ідеологій, але ж саме вони потребують тоталітарного підпорядкування ідеї, яка тут нах свобода?

ЄЧ: Як же нема загрози, а гомосексуалізм, а руйнація інституту шлюбу? А що люди до церкви не ходять?

ОП: Ідеологія завжди вимагає боротьби. Не пам’ятаю, в якій країні ми тоді були на гастролях, але там, коли нас розселяли по хатах, організатори-ліваки, здається, навмисно вимикали гарячу воду, щоб у нас були якісь труднощі для подолання. Любителі поборотися завжди щось вигадають.

ЄЧ: Цікаво, що любителі поборотися ніколи не борються за щось дійсно вартісне. Людина, в якої є бачення, завжди знаходить актуальну проблему, а от борцуни хапаються за все підряд. Скажімо, будують дитячі майданчики, але їх не обходить, що, може, в дитячих будинках нема чого їсти, що в нас страшні притулки для тварин, що є проблема безхатьків…

ОП: Дитячий майданчик одразу дає піарний результат.

ЄЧ: А коли ти був дитиною, тобі дуже потрібні були дитячі майданчики?

ОП: Так. У тому числі.

ЄЧ: Я-то думала, що вони потрібні вже потім, коли бухати людина почне.

ОП: То само собою. Але коли я був дитиною, у нас прямо під будинком був дуже крутий дитячий майданчик, ракета була, вона і досі стоїть. Тобто ще один елемент двіжухи. Ясна річ, що ми і на дерева лазили, і на вєліках каталися, і в селі з кручі стрибали. Але коли є ще й дитячий майданчик, то…

ЄЧ: А в селі до тебе нормально ставилися? Я знаю, що в селі міських дітей пиздять…

ОП: Це дуже цікава тема, бо справді було таке ставлення до міських і до російськомовних. Навіть прислів’я  були, як «Цап, цап, твій батько кацап!». Але я за собою помітив, що я жив дев’ять місяців у російськомовному Києві, потім приїжджав у село на три місяці і весь цей час цвірінчав українською.  Перефарбовувався абсолютно натуральним чином.

ЄЧ: А якщо траплявся хтось російськомовний, і діти кричали про цапа і кацапа, ти з ними кричав?

ОП: Ясна річ. І потім, у вересні, коли приїжджав до Києва, російська мова здавалася мені чужою і смішною.

ЄЧ: А потім ти втягувався?

ОП: У мене мати з Донецька, все життя балакала зі мною російською, а батько – з Черкаської області, все життя – українською.  Тобто я в двомовному середовищі народився і виріс.

ЄЧ: а якби ти десь у листопаді грав з міськими дітьми, і вони зустріли хлопчика, який розмовляв українською, і почали би його дражнити, ти б теж дражнив?

ОП: Мабуть, так. Все це було на неофіційному рівні при совку, як ото був неофіційний антисемітизм. Всі ці анекдоти… в мене таке враження, що більшість їх придумували у КГБ. І так само неофіційно поширювалася думка, що українською балакають або фашисти, або жлоби. Це була парадигма, в який виростали діти.

ЄЧ: Мій тато – сам українець, і пам’ятаю, він любив розповідати анекдоти про українців. Скажімо, у концтаборі: «Ти чи туди, чи сюди, а то газ виходе». І так само євреї обожнюють анекдоти про євреїв.

ОП:  Українська ж не була заборонена. Але була вибудувана така парадигма, що є українці, вони співають народні пісні, ходять у шароварах, а от документація до космічних ракет — це вже російською. І не треба забувати, що вищої освіти українською не було. Тобто всі освічені були російськомовні, а неосвічені – україномовні, і це культивувалося.

ЄЧ: А твоя мати ким була за фахом?

ОП: Фізик, як і батько. Вони вчилися разом.

ЄЧ: І обидва невіруючі?

ОП: Мама якось завела мене маленького у Володимирський собор. Мені там не сподобалося абсолютно нічого – ні звук, ні зображення, ні запах, ні настрій.  Я був весела грайлива дитина, а тут…

ЄЧ: Але ж ти потім навіть відвідував Гроб Господній…

ОП:  У мене був не те, що відхідняк, бо Ізраїль, там не п’ють, там спека. Друзі там всякою легкою наркотою балувалися. Я людина невіруюча, але прийшли ми на могилу Христа, і самопочуття покращилось…

ЄЧ: Тобто тобі сподобалося?

ОП: По-перше, було мені цікаво. Напевно, Ісус Христос був і справді потужним хіпарем. А потім, як водиться, всякі гандони його ідеї осідлали, Джордано Бруно спалили, та церков МП скрізь понатикували. 

ЄЧ: Ти ж був і в Мавзолеї?

ОП: Так, був. З пляшкою горілки у нагрудній кишені, все як водиться. Відвідування Мавзолея для мене було явище такої ж природи, як ото робити ремікси з промовами Брежнєва, знущатися з Кобзона, приліплювати Леніну ірокез… всі більш-менш розумні люди ненавиділи Леніна…

ЄЧ: Проте зараз вони ж його люблять. І притому почали ходити до церкви – чудовий симбіоз ідей!

ОП: Років десять тому я зрозумів, що взагалі Совка ніякого не було. Колись Орда стала називатися Московією, потім Російською імперією, у ХХ сторіччі їй захотілося побути із червонуватим колоритом, тепер Рускій мір, але ординське нутро лишається незмінним.

Далі буде…

Євгенія Чуприна

напишикомментарий