07

мая

Євгенія Чуприна: «Вчитися в Ульяненка - це був справжній Шаолінь»

Євгенія Чуприна – чудовий приклад людини, яка змогла перейти на українську, не зважаючи на те, що закінчила російськомовну школу і має російськомовну родину. Знайти свій шлях їй допомогла філософія панку, настанови гуру нонконформізму Олеся Ульяненка, а також життя Олександра Пушкіна. Драматург, прозаїк, поетеса, вокалістка, літературний агент – невідомо яка ще роль чекає її у майбутньому? Євгенія точно знає, що потрібно рухатися вперед.

- Раніше ви працювали у глянцевих журналах. Здобули цікавий досвід у цій сфері?

- Я в журналах працювала досить давно, ще до революції. Здебільшого, чоловічих. Зараз мені здається, що паперові журнали застаріли. Вони живуть не з того, що їх купують, а з реклами. А це значить, що вони не дбають про те, щоби подобатися читачам, лиш про те, щоб відповідати рекламній політиці найбільшої кількості відомих брендів. У жіночих журналах навіть не було цікавих тем для мене. Про дієти я писати не можу - природа дала фігуру, яка не потребує ніякої корекції. Целюліту немає, кремом не користуюся, бо захоплююсь ефірними оліями. Дітей у мене немає, чоловік є, тобто взагалі нема про що писати. Тож у таких журналах я здебільшого писала про тварин.

- А до масової літератури як ставитеся?

- Нащо читати масову літературу? Для мене це якась таємниця. У нас же є кіно, якісь комп’ютерні ігри. Здається, люди такі дикі, що ніяк не придбають нормальний ґаджет. Чи психологічно не можуть втикати у смартфони і тому читають таку літературу. Але я розумію, за рахунок чого вона може існувати. За рахунок харизми автора. Наприклад, якась жінка написала роман про кохання. Про сильну Скарлет О’Хару, яка показала, що світ під неї прогнувся. Жінкам це подобається, таке вселяє надію і до того ж, об’єднує. І  тоді люди хочуть автограф, приєднуються до спільноти автора, створюють культ. Мені важко таке зрозуміти. Хоча, хто б казав – щойно створила групу «Неформальний фан-клуб Олександра Піпи», це лідер гурту «Аттрактор», на фейсбуці. Додавайтеся, до речі.

- Розкажете детальніше про те, як Піпа створив «Аттрактор»?

- Був такий мегапопулярний гурт, називався «Воплі  Відоплясова». Вони вперше почали співати рок українською. В якийсь момент гурт розколовся. Гітарист і басист пішли з нього і організували гурт «Борщ». Але Піпа, це якраз був колишній басист «ВВ»,  в якийсь момент вирішив, що «Борщ» недостатньо альтернативний, недостатньо гучний та зарозумілий, і створив панковий проект «Аттрактор». Це взагалі… не має комерційної перспективи. Але такі, як я, у захваті від нього!

- А як ви самі познайомилися з Піпою?

- Спершу почала репостити композиції «Аттрактора», ставити сердечки, фанатіти. Потім зустрілася з ним на рок-фестивалі «Тарас Бульба». Напевно, я звернула на себе увагу неміряним ентузіазмом, бо фанатів у «Аттрактора» – обмежена кількість, здебільшого брутальні чоловіки. Піпа засік мене і загуглив, хто така, у якому гурті співаю, що взагалі відбувається.  Зауважив, що я репостила його анонс із коментом: «О, буду, буду!» І побачивши мою фізіономію серед моря пива й ірокезів, впізнав мене! Тим більш, я підійшла привітатися. Ми почали розмовляти. Він дав деякі поради. Прийшов тусити на стенд «Лютої справи». Потім – на запис до студії. Не відмовився заспівати бек-вокал… Хороша людина! Він зараз у нас саунд-продюсер. Піпу вважають батьком українського панку, авторитет беззаперечний. Є навіть такий мем - «піпабох». Але він повний пофігіст. Грошей не треба, слави не треба  -  він вже наївся. Своїх шанувальників, таких, які стрибають під сценою, кричать «вау», здебільшого знає і поважає. Тільки от дає замало інформації про свою діяльність.  Тому я вирішила виявити низову фанатську ініціативу. В принципі, для мене така діяльність не нова, я займаюсь творчістю письменника Олеся Ульяненка, теж батька українського панку, але вже літературного. Веду сторінку…

- Кажуть, Ульяненко був епатажною особистістю. А як ви вважаєте?

- Він був людина неймовірно весела, але серед чужих почував себе незатишно. Тому при них трохи губився, ставав серйозний, байронічний. Він був романтичний, дуже галантний з жінками, але схильний до ексцентричних вчинків. Казав, що митець – це завжди провокатор. Світ низів він знав, як ніхто. Притому був дуже розумний, чудовий маніпулятор і психолог. Людину зчитував одразу, просто як детектор брехні. І, як не дивно, був дуже наївний. Наприклад, коли стояв у магазині до каси, так на нього зліталися усі злодюжки, які крутилися поряд, і намагались витягти щось з кишень, бо видно, що у нього можна це зробити - не вмів за цим стежити. До того ж, йому можна було щось розповісти про своє нещастя і він віддавав усі гроші на допомогу.

- Значить, він був співчутливою людиною?

- Так, він був людина хороша, тільки дуже пряма, казав те, що інші не хочуть чути. Я й сама так роблю. Коли думаю, що це мені подарують. Тобто майже завжди. Ульяненко був екстраверт, і в ньому все це якось варилося. Його взагалі все цікавило в житті. Коли він у мене в гостях був і побачив клітку з папужками, то підійшов і так уважно-уважно подивився, яка у них дуплянка, що у них там, чи є там пташенята, що вони їдять, як у них водичка. Доти не заспокоївся. Але як письменник він потім міг ту клітку красиво описати. Такий був – з голови повністю діставав готову картину реальності. Відтворював у романах аромати, звуки запахи, колір неба, усе міг передати.

- Що ви робили для нього?

- Як його літературний агент, я розсилала тексти по видавництвах. Завдяки цьому вони зберіглися. А решта втрачені, бо хтось украв вінчестер з його комп’ютера. Не будемо тикати пальцями, хто саме, хоч це було Слоненя. Погано, але не катастрофа, зважаючи скільки текстів Тараса Шевченка втрачено. Ульяненко, після своєї загадкової смерті, спочатку ніби зник з літератури, але зараз його знають, знімаються два фільми на його твори. Є два романи, які ще не виходили друком. Вони лежать зараз у «Фоліо», видавництво підписало на них контракти, але чогось поки тримає паузу.  Рукописи я надала, ще коли не було «Лютої справи».

- Бути літагентом  Ульяненка – це була не робота, а радше волонтерство, і я цим займалася, бо ставилася до нього як до вчителя. Він читав мені імпровізовані лекції, як треба писати.  Я дійсно біля нього вчилася. Це був справжній Шаолінь. Я думаю, письменству треба вчитися за східними методами. Чи хоч за системою Станіславського. А от коли людина каже, що поезії навчитися не можна, а вірші диктує Бог чи муза прилітає,  то це точно графоман. Бог чи муза – це завжди готові штампи. Якщо же ж людина, хай і недолуго, пише сама, то вона може ще й недосвідчений, але митець, що знаходиться на певному етапі розвитку.

- Ви як досвідчений автор також не стоїте на місці?

- Я з одного боку декадент,  а з іншого - блазень. Мене складно зрозуміти, усвідомлюю це, але вже почала вкладатися в певний формат сприйняття. Руйную стереотипи, пишу про чоловіків, як зазвичай чоловіки пишуть про жінок. Нещодавно в Маріуполі перетнулися з Іздриком, говорили про фотосинтез і еволюцію митця, зрештою, дійшли висновку, що нема лібідо - нема проблем. Кохання - діло молодих. Поезія – це щось вище і глобальніше. Мене, крім поезії, зараз цікавить тільки панк-рок.

- Як ви почали панкувати?

- Одразу після школи я увійшла в російськомовне середовище поетів – іншого не трапилося. Вони вирішили, що я – наївна красуня, яка буде ними захоплюватися, а вони розіб’ють мені серце. А я, натомість, бачила бородатих смердюків, які не вміють писати вірші. Вони були чомусь впевнені, що я маю велику потребу в сексі. Попри те, що всі бачили мого чоловіка – під два метри, явно повністю спроможного задовільнити цю потребу.  Бо в їхньому світі такі, як я, мають бути обов’язково без мужика. Гарна, талановита, но…  І тут такі вони! Мене не влаштовувало існування серед таких стереотипів.  Я у молодості була схожа на Наташу Ростову. На вигляд ніжна й імпульсивна,  всередині досить брутальна і цинічна. Навчилася грати на цьому контрасті. А панків це приколює, бо вони - такі люди, які завжди дивляться на те, що реально є, а не на суспільні стереотипи. І, до того ж, вони мають хороші манери.

- Ніколи б не подумала, що панки такі ґречні. А чому, як ви вважаєте?

- Молодий панк зазвичай не має грошей на випивку. Тому йому треба, щоб хтось його набухав. А потім він мусить знаходитися серед людей, які можуть побити в будь-який момент.  Я знайома була з одним фріком і він, як заходить до трамваю, одразу компостує талончик. «Розумієш, - каже, - якщо буде контролер, то він одразу піде до мене».  Маю вірш, де старий панк з пляшкою в пакеті вночі на порожньому перехресті чекає на зелене світло. Цілком реальна картина.

- Ваша книга «Роман з пельменем» стала популярною в Росії. Як на вас це вплинуло?

- Я була російськомовною і хотіла написати жіночий роман з усіма його штампами, але якось не вийшло - там щось Тарантіно «повалявся». Ненавмисно. Я виклала його у вільний доступ, бо я взагалі проти авторських прав. І таким чином він став першим російським інтернет-бестселером. Але це мені нічого не дало і більш того, я дуже поміняла погляди з тих пір. Охоче би прибрала його з доступу, та це важко, а я ледача. Російський ринок мені не дуже подобається. Щоразу, коли я виступала у Москві, скажімо, разом із куртуазними маньєристами, до мене підходив якийсь місцевий продюсер і питав, чи я часом не співаю. Відповідала, що ні. Бо явно хотіли, щоб я співала кабацький  шансон, відповідала їх уявленням про жіночність, кричала «Андрюша!»  басом з балкону, закликала бути простою бабою, яка вночі ридає в подушку. Я цього всього робити не хотіла. Тим більше, за гроші.

- Чому ви в той час перейшли на українську?

- З малих років я обожнювала Пушкіна, який був франкомовний, у дитинстві й писав французькою. З російською у нього були проблеми, йому все життя робили зауваження. Але це не стало йому на заваді зробитися сонцем російської поезії. І я подумала, що якби він продовжував писати французькою, ми б зараз не знали, хто це. Мені теж всі казали, щоб я не розмовляла українською ніколи і не писала тим більш. Але я не змирилася з таким вироком. Тусила з письменниками – носіями мови. Потім почала перекладати. Напрацювала собі лексику. Тепер я, принаймні, відірвалася від депресивної російської діаспори. Я щаслива від того, бо можу бути частиною прогресивних сил, робити те, що роблю зараз – працювати у видавництві, яке видає панків на гарному папері, їздити на гастролі. З Семесюком, Крюґером або Полежакою.

- А які у вас стосунки з останнім?

Ааа, це всіх цікавіть! Ми з ним як Кай і Герда, тобто в нас трохи дитяча дружба. Ми часто виступаємо разом, причому це в нас виходить доволі гармонійно. Полежака - самодостатній, але настає такий момент, коли йому набридає читати те саме. Виходжу я, читаю думу про Полежаку, він читає про мене, ми реагуємо одне на одного, створюючи позитивну атмосферу,  і людей це повністю влаштовує.  До того ж, ми автори одного видавництва. Є ще такий поет Вано Крюґер, дуже інтелектуальний та ексцентричний. Думаю, я могла би назвати свої мемуари «Між Полежакою і Крюґером», бо  за стилем перебуваю десь по центру між ними.

- Ви встигаєте не тільки працювати у видавництві і займатися музикою, а й писати. Як проходить ваш типовий день?

- Іноді до офісу в видавництві приходять люди, щоб дешевше купити нашу продукцію – частіше футболки. Хороша робота, бо це гарні військові хлопці, і вони міряють ті футболки. Це збадьорює! Мій шеф працює за сусіднім столом, але його не видно - не чутно, він завжди зайнятий, а коли вільний, верстає книжки. Я можу спокійно сидіти годинами в інтернеті. Це не таємниця, бо коли я щось пишу на Фейсбуці  він іноді лайкає. Але це – теж робота, бо там ми поширюємо нашу продукцію, піаримо авторів. Іноді я дуже зайнята, листуюся з фестивалями, скажімо з книжковими ярмарками, заповнюю форми, працюю з потенційними авторами. Так проходить робочий день. А поза ним моє життя вже не так насичене, бо я людина одружена, немолода. Два рази на тиждень у мене репетиція в гурті.

- А як вам виступати у гурті «Вапно»?

- Художній керівник Олександр Латушкін – він у нас на барабанах - іноді редагує мої тексти. Наприклад, вірш про сині татуйовані руки після його правки став набагато кращім. Зараз ми робимо пісню. Співаємо і репаємо, а потім зробимо кліп. Мені трохи кумедно, що я, член Спілки письменників України, член ПЕН-клубу, дозволяю барабанщику редагувати свої тексти. Але ж це ефективно! Мені подобається така колективна творчість. У групі ми працюємо в одному ритмі, зчитуємо думки один одного і відчувається, ніби серця б’ються однаково. Це дуже близькі стосунки.  Не кохання, навіть не обов’язково дружба, але робота над піснею так впливає на людей. Творчість – найгірший наркотик, який я всім раджу.

Розмовляла Катерина Барановська.

Катерина Барановська

напишикомментарий